• Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
  •   YouTube teens life

ПРИВИД З ЛИЧАКІВСЬКОГО

ПРИВИД З ЛИЧАКІВСЬКОГО

 - Сьогодні у Львові дощ, - протягнула, мов муркнула Аліса, обмотуючи навколо тонкої шиї теплий яскраво-жовтий шарф.
- Як завжди - кава у “Майстерні”? - вже звично уточнюю бо відповідь завжди однакова.

- Ще перепитуєш? Привид чекатиме на тебе! - засміялася і зникла за дверима.
З Алісою я познайомився на Личаківському. То була шкільна екскурсія, нам розповідали легенди про знать, поховану тут, та про родинні склепи. Було злегка моторошно, та більше - цікаво. А ще я страшенно хотів їсти, бо спізнювався зранку і не поснідав. Пам’ятаю як зараз - Поліна Олександрівна вказує на вже десь 5-ту скульптуру. Її обличчя серйозне, погляд стрибає по учням, іноді зупиняючись і на мені. Я так звик до її голосу, що занурився у свої думки і майже не розумів, про що мова. Доки хтось не торкнувся мого плеча. Я здригнувся від несподіванки.

Поряд стояла дівчинка трохи нижче мене зростом, с довгим світлим волоссям, що діставало аж до колін. Таку важко було не помітити. Але то ж я!
- Богдане, сьогодні незвично тепло, як для останнього зимового місяця. Хочеш мій сендвіч?
- Та я… Так, хочу.
Вона дістала із маленької сумочки такий же маленький згорток. Я раптом почервонів і швиденько заховав його у свій портфель. Вона помітила мої червоні щоки.
- Їж спокійно. У молодшій школі мати завжди давала мені два сендвічі, хоча знала, що більше одного я не з’їм. Казала “для друга”. Але в мене ніколи не було друзів, тому по дорозі зі школи я віддавала його комусь - то котикам, то песикам, то тим, хто просто був голодний. Та так звикла, що зараз, готуючи собі самостійно, все одно беру на один сендвіч більше потрібного.
Я слухав її і помітив, як спокійно вона розмовляє, як довго затримується її погляд на моєму обличчі. І це було досить незвично, бо зазвичай дівчата часто ховають очі при розмові.

Екскурсія закінчилась. Чи взяв я її номер? Звісно! Не маленький вже. Наступного року вступати, маю вміти робити перші кроки. І не тільки в навчанні. Аліса охоче знайшла мене в соцмережах і підписалася на мою сторіночку.
Додому я йшов радий, мов мільйон виграв. Бо ми домовились зустрітися наступного дня і десь випити кави.

Ввечері небо затягло хмарами. І я почав хвилюватися за завтрашню зустріч. Із цими думками зайшов до Аліси у соцмережу. Дивина! Я єдиний її підписник. Та й фотографій немає. Тоді мене це зовсім не хвилювало. Ну, не любить фотографуватися, що з того? Так і заснув…

Наступного дня ми зустрілись біля Майстерні Шоколаду, обидва із парасольками, бо таки дощило з самого ранку. Довге волосся Аліса заплела у дві косички, що робило її ще милішою. Вона розповідала мені про книгу, яку вона тільки но закінчила читати. Та так захоплювалась, що я попрохав дати й мені почитати, хоча я цю справу не дуже люблю. І все було б добре, аби не одна річ - офіціант приніс один рахунок, тільки за мою каву, ніби Аліса нічого не замовляла. Ми перезирнулись і, залишивши гроші лише за мою каву, хіхікаючи, вибігли на вулицю. Аліса не коментувала це, а я не питав.

Майстерня шоколаду


Скоро наші зустрічі стали регулярними, і я вже не уявляв собі вівторка, середи та п’ятниці без моєї нової знайомої. З Алісою було легко спілкуватися та обговорювати все на світі. “Хоч би не закохатися” - думав я кожного разу, проводжаючи її до Личаківського. Вона казала, що живе поряд, так що далі проводжати не треба. На моє питання “чи не страшно йти через кладовище?” завжди сміялася і казала, що відчуває себе там, як вдома.
Мене не лякала відсутність страху, я сам не дуже боязний до містики. Та все ж, дивлячись, на тендітну Алісу, поступово зникаючу за деревами та могильними каменями, було трохи не по собі.

 

Личаківське кладовище


Так пройшло півроку. Ми подорослішали, в мене стало більше друзів, а з Алісою ми почали зустрічатися. Зовсім скоро мали бути екзамени, а там вже й університет не за горами. Одного разу я сидів із групою друзів у МакДональдзі. Поки чекали на замовлення, обговорювали, хто що планує у подальшому житті. Хтось хотів стати архітектором, а хтось поїхати навчатися за кордон, я сказав, що люблю Львів, та, мабуть, залишуся тут, отримаю освіту. До того ж тут Аліса.
- Богдане, ти так багато розповідаєш нам про свою дівчину. Познайом нас із нею. Можемо сходити усі разом у кіно, як тобі?
Мене як блискавкою вдарило. Як це не знайомив? Аліса була точно на двох зустрічах, коли збиралися великою компанією. Так, вона рано йшла додому, але вона була!

 

Аліса чи привід?


Я спробував нагадати, але вони мов ніколи її не бачили, а під кінець навіть почали жартувати, ніби це я вигадав сам собі подружку.
На емоціях схопив свої речі, вибіг на вулицю та пірнув у найближчий потік пішоходів. Зателефонував Алісі. та вона не відповідала. Я сів на лавку й почав думати.
І тут у моїй голові ніби почали складатися пазли.

Ми познайомились на кладовищі, офіціант ніколи не приносить їй рахунок, вона сама йде через кладовище, немає жодної світлини з її обличчям, а коли я пропонував зробити спільне фото - ввічливо відмовлялася, а тепер ще й ця ситуація - її не пам’ятають мої друзі. Що відбувається? Невже я… Зустрічаюся із привидом?
По щокам побігли сльози, а по спині - армія мурах. Почало нудити. Чому вона не відповідає? Саме зараз розмова з нею потрібна мені як ніколи. Я сів на найближчий трамвай до Личаківського і поїхав, сподіваючись зустріти її там.

В голові крутилося безліч думок. Одна виправдовувала іншу, а найбільше кричав мій внутрішній скептик: “Який привид? З глузду з’їхав? Не мели дурниць, не буває привидів, а то все - випадковості!”

Так і їхав. Діставшись потрібного місця, моя сміливість чомусь пропала. Вечоріло і я вперше в житті злякався йти навпростець, біля могил та скульптур, тим паче, якщо все ж таки виявиться, що моя дівчина - привид.
І тут як дзеленькне - я аж підскочив. Телефон! Вона! Відповідаю:
- Богданчику, ти тут недалеко, зараз підійду до тебе, чекай, - і кинула слухавку.
Звідки вона знає, що я тут? Як вона взагалі могла це дізнатися? Тільки якщо...
Мене вже зовсім тіпало, я навіть хотів втекти, але цікавість перемогла і я з тремтячими колінами чекав.
“Ну, або я все дізнаюся, або тут і згину!” - думав про себе. Чекав хвилин п’ять, та на таких емоціях вони здалися вічністю.
Аліса виглядала як завжди - довге світле волосся, мила посмішка. Тільки тепер вона мене лякала. Я, вже нажаханий власними думками, випалюю:
- Алісо, я все знаю. Чому ти одразу не сказала мені, що ти привид, навіщо було дурити мене? Офіціант у кав’ярні не бачить тебе, тому не приносить рахунок, ти не дозволяєш проводжати тебе до дому, а тільки до кладовища. Може, це тому, що кладовище і є твій дім? Мої друзі не пам’ятають тебе, ти не фотографуєшся і я твій єдиний підписник у соцмережах. А ще за весь час я жодного разу не бачив твоїх батьків.
Вона подивилась на мене дуже дивно, як не дивилась ніколи. Мені стало зовсім моторошно. От тут мені й… Я відгадав її таємницю і тепер мені не вибратись звідси живим… І тут вона як зарегоче. Гучно, дзвінко, не пам'ятаю, щоб вона колись так сміялася.
- Ото жартуєш, ото даєш! - вона аж захлиналася від сміху.
- Та ти чого смієшся? Я серйозно! - закричав я, бо вже не розумів, що відчуваю.
Аліса замовкла, мабуть тільки в цю мить зрозуміла, що я реально не жартував з нею. Вона сіла поряд зі мною на трамвайній зупинці і, дивлячись мені прямо в очі, м’яко мовила:
- У нашій кав’ярні в мене акційна золота картка, на кожен третій напій, а так як каву я дуже люблю, то якраз на наші зустрічі я залишала подарункові позиції. Фотографії в мене є, але я не публікую їх у соцмережах, тому що не хочу. Ти єдиний мій підписник, бо профіль приватний, ти не бачиш тих, хто підписаний на мене, крім тебе, а прибрати я забула. Друзі не пам’ятають, бо тоді, коли ми бачились, обидві зустрічі були тематичні, у костюмах, я була у чорній перуці, а вони пам'ятають про довге світле волосся. Не ті асоціації, розумієш?
Я мовчав. Аліса перестала посміхатися і вже серйозним голосом сказала:
- А кладовище - мій другий дім, бо там відпочиває моя матуся. Я кожного дня бачусь із нею, і після наших зустрічей завжди розповідаю їй про тебе. Я вірю, що вона чує мене. А тато працює за кордоном, надсилаючи мені гроші. Можливо неправильно, що школярка, навіть старших класів, живе сама, але я звикла. Та й до того ж я все вмію.
Вона розповідала, а я стояв и не знав, що сказати. “Який же я бовдур!” - крутилося в голові. Треба ж було вигадати таку нісенітницю із цим привидом.
- Пробач мене! - тільки й зміг сказати я у виправдання.
Був упевнений, що Аліса образиться і припинить спілкуватися зі мною. Та я помилявся!

З тої історії пройшло вже кілька років, ми вступили в один університет, живемо разом та ту розмову згадуємо зі сміхом та щіпкою мого сорому, хоча Аліса досі каже, що то дрібниця і важко було не задуматись про таке, коли стільки “доказів”.
Сьогодні п’ятниця, тому після пар ми йдемо на каву у Майстерню на пересіченні двох старовинних вулиць. Що ж, вона любить його.
- Сьогодні у Львові дощ, - протягнула, мов муркнула Аліса, обмотуючи навколо тонкої шиї теплий яскраво-жовтий шарф.
- Як завжди - кава у “Майстерні”? - вже звично уточнюю бо відповідь завжди однакова.
- Ще перепитуєш? Привид чекатиме на тебе! - засміялася і зникла за дверима.

 

 Ткач Валерія, 4 курс,  ЗНУ