• Этот адрес электронной почты защищён от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.
  •   YouTube teens life

Казка про осінь

Казка про осінь

В одному місті N, яке було десь далеко далеко і людей там було не так щоб і багато, жило маленьке дитя. Місто було миловидне, тихе, спокійне, люди привітні і чемні.

Життя тягнулося, як у казці і ніхто у тому місті не знав лиха. Але недалеко від міста стояла велика круча. І кожен раз, коли дитина бешкетувала її лякали нею.
От сіла бабуся край столу і почала голосити: «От не будеш слухати маму і тата, відведу тебе на кручу. А там страшна відьма тебе візьме у полон. Зачерствіє твоє серце і перестанеш любити і відчувати тепло. Будеш такою ж злою і не любитимеш людей. Станеш бездушною істотою і будеш покорятися чаклунці». Дитина слухала з широко розкритими очима і не могла зрозуміти чи правда те, що каже бабуся, чи то просто стара несповна розуму. А бабуся продовжувала лякати бідолашне чадо: «А ти знаєш, що на кручі завжди темно і хмари дощові, туди навіть проміння сонця не пробивається, лише коли не коли місяць-братик, своє сяйво кидає. Не звір не пробігає там, не птах не пролітає. Самотність і сльози живуть там. Тому думай чи слід тобі нехтувати моїм напуттям».
Наслухавшись таких кошмарів, дитина потім довго не могла зімкнути очей і довгий час дивилася крізь щілинку у вікні на ту славнозвісну кручу. І все їй було цікаво, чи то воно так, як розповідає бабуся. Різні думки прибігали до малечі. «А чому відьма стала такою злою? Чи справді її ніхто ніколи не бачив, а лише чув її сумний плач? А чому вона не любить людей? Що з нею трапилось, може їй лише потрібна допомога?» Так дитина довго думала, думала і в кінці кінців засинала і снилися їй чудові яскраві сни.
Одного разу граючись з котом, дитина розбила найулюбленіший матусин глечик, не втерпіла матінка і поставила дитину у куток. Побачивши це, бабуся знову заголосила: «Ой, що ж це за дитина, не буде толку від тебе. Лише самі негаразди. Що ж з тебе виросте, оце б віддати тебе, та отій відьмі». Стара пішла з хати, а дитина стояла у кутку і витираючи сльози все не могла забути бабусині слова. «Може так і треба зробити, коли я така погана», подумала дитина. Тишком нишком, поки матуся поралася по господарству, бабуся задрімала у затінку, а тато ще й досі був на роботі, дитина зібралася у дорогу. Взяла вона із собою лише найнеобхідніше. Поклала у вузлик печиво, ну щоб перекусити у дорозі, два було мало, поклала три. Взяла камінчик, у формі серця, який знайшла край дороги, нехай буде – не зайвий. З полиці взяла любу книжку з казками, що їй мати читала і теж поклала до вузлика. І взявши кицьку Машку на руки, вислизнула з хати.
Чи то так довго час плинув, чи то так дитина йшла повільно, а два печива вони з кицькою з’їсти встигли. Дійшли до кручі, стали подивилися в гору і така ж вона була велика і обривиста, що аж дух перехопило. Але відступати було нікуди, бо знову згадала мала слова своєї бабусі. Зібравшись на самісіньку гору дитина помітила, що там і дійсно дуже сіро і похмуро. Стало холодно і вона притиснула кицю дужче до себе. Сівши на камінець дитина почала роздивлятися все навкруги. Враз звідкись з’явилася димка і стало чутно якийсь жалібний плач. Дитина так здавила кицю, що та висолопила язика і витріщила очі, їй було тяжко дихати. «Ну все, - подумала дитина і заплющила очі. Але цікавість все ж таки перемогла. Розплющивши очі малеча побачила дівчину, схожа вона була на осінь, але не на яскраву, а на пізню. Була вона в довгій чорній сукні, з розпущеним рудим волоссям і віяло від неї холодом. Вона підійшла до дитини близько-близько і подивилася їй в очі. Кицька втратила свідомість, а мала побачила самотність у її очах і на мить їй здалось, що вона бачить, як опале листя кружляє навколо неї. Дитина сиділа заклявши і швидко кліпала очима: «Невже бабуся не брехала, невже вона говорила правду, і тепер я перетворюсь на бездушну істоту? – і вона закричала. «Ні, я не хочу!». Дівчина-осінь відступила назад і здивовано нахилила голову в бік.
Пройшла мить поки дитина отямилася. Вона набралася сміливості і промовила тихеньким, тремтячим голоском: «Ви заберете мою душу? Що з вами трапилося? Чому ви не любите людей?». Осінь подивилася на неї глибокими самотніми очами і відійшла на декілька кроків назад. «Чому ж я їх не люблю! Це вони мене цураються. Не хочуть мене любити і завжди на мене скаржаться, ось чому я живу на цій чорній кручі і завжди плачу».
Дитині стало шкода осінь, вона не знала, як показати, що хоче з нею товаришувати і подумавши вона дістала останнє печиво з вузлика і простягнула його осені. «Мене, мама, вчила завжди ділитися, бо так прийнято робити з друзями і взагалі з людьми». Осінь посміхнулася і взяла печиво.
«Мені бабуся казала, що у тебе кам’яне серце» - і дитина дістала з вузлика свій камінчик який знайшла край дороги. Сподіваюсь це не так. Вона розжала кулачок і простягнула руку до осені. Та подивилася на камінчик і мовила: «Мабуть так, мабуть кам’яне, мене ж не люблять, я ж приношу смуток і печаль, навіщо мені серце?!». Дитина насупила брови і в очах у неї з’явилися сльози, це не справедливо, це не правильно! Кожен має серце, кожен має бути з тими, хто його любить. Пожурившись трохи, вона згадала, про свою улюблену книжечку, діставши її, вона поклала кицьку і почала перегортати сторінки. Осінь зацікавлено дивилася в книгу. Стільки барв, які фарби, яка палітра. Вона простягнула довгий худий палець і почала водити ним по картинкам, я теж такі хочу кольори, - сказала вона. Ти все це можеш мати, тобі лише треба стати доброю і ласкавою, а я буду твоїм другом, і дитина посміхнулася.
Стало вечоріти, батьки почали журитися. Бабуся лише розводила руками і хитала головою, мати бігала і репетувала, а татусь, який щойно прийшов з роботи не міг зрозуміти, що трапилось у хаті. «Піду я, напевно, додому. Добре? Ти ж не ображайся на мене. Ми з Машкою будемо до тебе приходити, чесно. Я нікому не розкажу про тебе, це буде наш секрет». Дівчинка забрала кішку і повернулася вже йти. Раптом зупинилася, розвернулася, дістала свою книжку і простягнула осені. «Тримай, коли стане сумно або закінчаться фарби, дивись книжечку і згадуй мене, твого друга. Тримай і камінчик, на знак того, що в тебе не кам’яне серце, воно просто прагне любові і тепла як у всіх нас. Не сумуй, я ще обов’язково прийду до тебе». Дівчинка вже зробила декілька кроків, як раптом її гукнула осінь, обернувшись маля побачило, що осінь простягнула їй половинку печива: «Як ти там, казала завжди ділися, особливо з друзями». Дитина взяла шматочок печива, і пішла по дорозі, а з очей капали великі гарячі сльози, чисті та щирі, які тільки мають діти.
З тих самих пір, на кручі почали цвісти квіти і різні трави. Були вони дуже яскравими і строкатими, які тільки бувають осінню перед зимою. Наче природа з останніх сил вижимала всі кольори, які в неї залишилися. Над кручею світило сонечко і літали птахи, ба навіть звірі перестали оминати її. Маля більше не боялося того міста і знала його таємницю, часто приходила до свого друга – осені. Приносила печиво і переглядала з нею яскраві сторінки книжки.


Бачите, що робить з кам’яним серцем любов і тепло. Не оминайте один одного і не прирікайте на самотність. Шукайте собі друзів і допомагайте тим, хто заблукав у осені.

 Тетяна Ворошкова