Цвіт невмирущого кохання

 Невыдуманные истории любви
Відомо, що нема більш надійного і дивовижного пам’ятника, ніж легенда.
Я була наймолодшою рідною племінницею своєї тітоньки Василини. Вона любила мене, а я відповідала взаємністю. Коли я приїжджала до неї на літніх канікулах, то нам в перші дні не вистачало часу поговорити про все, що відбувалося за одинадцять місяців. Адже я тижнів на три мала змогу до неї приїхати.
Тітонька Василина знала про мою допитливість до всього. І тому кожного разу вона проводила зі мною своєрідний інструктаж: нікуди самій не ходити.
- Пам’ятаєш, - сказала тітонька, - як ми з сусідами шукали тебе, коли ти пішла вглиб лісу, досліджуючи сліди вепра?! Добре, що все благополучно закінчилося.
Я погоджувалась з її зауваженнями і старанно допомагала по господарству, а потім-таки випрошувала у неї дозволу піти на став з сусідськими дітьми.
У сусідського хлопця Янека був надувний човен. Одного разу він запропонував мені разом порибалити. На це тітонька дала дозвіл.
Головний сільський став був широким, з прозорою водою. По берегах росли верби, а поміж ними - калинові кущі. Янек вправно закидав вудки. Спочатку я загорілася рибальським азартом, а потім набридло, взяла бінокль і почала роздивлятися довкілля. Мою увагу привернула споруда. Своїми обрисами вона нагадувала старовинний замок. Я запитала про неї Янека.
- А... то залишки млина, - пояснив мій товариш.
- Слухай, а до нього можна допливти чи дійти?
- Не варто. Туди ніхто не ходить. Місце там нечисте.
- Чому? - мовила я, і від цікавості гикнула. Я завжди від несподіваного чи незвичного починаю гикати.
- На ось, ковтни чаю, - простягнув мені флягу Янек.
Я зробила кілька ковтків і заспокоїлась.
- Янеку, я дуже люблю усе таке, ну, знаєш, таємниче. Розкажи мені про млин. Хлопець пригладив вихрики на своїй круглій, наче гарбузик, голові і, закректавши, як столітній дідусь, почав розповідати.
- З мене не дуже файний оповідач. Цей млин давно збудував польський пан. У ті часи Україна була ще частково під владою Польщі. Там протікала річка. Млин колісний. Річку на тому місці підвладні пани запрудили. Млин працював довгий час. Нам про це розповідав учитель історії.
Та сталася така подія. Правнучка того пана Ельжбета закохалася у сина простого селянина. Зустрічалася вона з ним поблизу млина. Таїлися вони, бідолахи, таїлися. Та однак про їхні зустрічі взнали.
Батько панянки наказав висікти її і посадити у льох на хліб та воду. А хлопцю пан наказав виколоти одне око і відрубати кисть правої руки.
Минув деякий час. Змилувався пан над донькою, та однак її життя було подібне арештанському.
Довідалась Ельжбета про каліцтво свого коханого. Серце у неї краялося від болю та жалю.
Вдалося панянці через свою вірну служницю передати любому, що буде вона його чекати такого-то дня о такій-то годині поблизу млина.
 
Зустрілись вони. Білявенька панночка милувалась чорнявим парубком, а він не міг надивитися на її ніжну красу.
От тоді Ельжбета говорить:
- Тимішику! Не будемо ми з тобою щасливі на цьому світі. У мене порошок є. Давай його скуштуємо, водою річковою зап’ємо та й заснемо на віки-вічні солодким сном. - Так вони й зробили.
Через кілька годин потому знайшли їх мертвими неподалік млина на річковому березі.
Тужливо кричав пугач, а батько Ельжбети, мабуть, втратив розум, прокричав: «Ростив, пестив тебе, моя доню, а ти таке вчинила! То ж будь ти відтепер квітками водяними, а твій обранець тварюкою, що їх оберігатиме».
Слуги замотали мертві тіла у білі простирадла, камені прив’язали та й кинули у річку.
Таке переказували люди з покоління в покоління. Янек так захопився розповіддю, що й на поплавці забувся поглядати, а риба клювала.
Мені моторошно стало від Янекової розповіді. Почекавши кілька хвилин, я запитала:
- А що? Прокляття те збулося?
- Особисто я, Лесю, не знаю. Поблизу млина я ніколи не був. Та поміж людей балачки ходили й ходять, що місце те нечисте. Річка пересохла. Озеро не дуже велике утворилося. Казали, один чоловік порибалити хотів, так додому не повернувся. Зник.
 
 Невыдуманные истории любви 
...Через три дні я сказала тітоньці, що їду у райцентр. Сама ж пішла до млина. Я добре орієнтувалася на місцевості, адже не один рік відвідувала шкільний туристичний гурток. Подумки я зверталась до тієї таємничої місцини. Говорила, що йду без усяких злих намірів, що мене штовхає іти моя надмірна допитливість.
Дісталася я до млина без пригод. Від стін його віяло старовиною, і самі вони були оповиті диким виноградом та плющем. Усередину я зайти не наважилася.
Підійшла до озера і побачила на його поверхні скупчення білосніжного латаття. Ніколи не бачила стільки прекрасних квітів.
- Боже ... - прошепотіла я. - Так от якою ти стала, Ельжбето.
Мені пригадалося умить народне повір’я, що біле латаття вночі опускається під воду і перетворюється на русалок, а зі сходом сонця русалки знову перетворюються на квіти. Може, тому ботаніки й дали лататтю назву «німфея» (німфа-русалка).
Тихенько сіла на березі і почала спостерігати за поверхнею озера. І через кілька хвилин побачила,як з води щось винирнуло. Проте мені не вдалося це «щось» розгледіти. Затамувавши подих, я продовжувала стежити за озерним плесом. Навколо було тихо. Так тихо, що віддзвонювало у вухах. Моя допитливість взяла верх над обережністю і побоюванням.
Я піднялась. Скинула з себе сукеньку, наділа аквалангістську маску і увійшла в озеро.
Плавала я з раннього віку, не боялася ніякої води і глибини. Попливла до латаття і занурилась і тут я побачила на дні серед стебел квітів величезну болотяно-озерну черепаху. Тварина відчула мою присутність, підвела голову і подивилась на мене. Я висіла над нею. Черепаха також відчула й мою доброзичливість. І зрозуміла, що боятися мене не треба.
Кілька хвилин ми дивилися одне на одного. Потім вона опустила голову і, набравши повний рот водоростей, заходилася жувати. Я винирнула і попливла до берега. Вийшла. Трохи обсохла. Одяглась.
Обернулась до озера і побачила на його поверхні голову черепахи в оточенні квітів - зірок білого латаття.
- Так он на яку тварюку-оберігана перетворився ти, Тимішику, - тихо мовила я і, помахавши рукою черепасі і лататтю, швидко пішла з того дивовижного і таємничого місця.
Йшла і думала: «Справжнє кохання ніколи не вмирає».




SEO by AceSEF
Похожие статьи
Joomla! Україна